Вусатий-бородатий нянь: перший чоловік-вихователь у Кіровограді

Вечірня газета

У нинішній час глобалізації й уніфікації майже не лишилося суто чоловічих чи жіночих професій (за винятком тих, де чоловік або жінка не зможуть виконувати професійних обов’язків через свої фізіологічні особливості). У Кіровограді донедавна вихователями в дошкільних навчальних закладах були тільки жінки. І от крига скресла: маємо першого в місті чоловіка-вихователя!

Роман Воронков (на фото) працює в дитячому садочку № 63 "Посмішка" вихователем у середній групі з вересня цього року. Часу відтоді минуло не так уже й багато, та йому вже є що розповісти читачам "Вечірньої газети".

– На вчителів-чоловіків загалом ще й досі дивляться як на диваків, а на вихователів – і поготів. З якого ж дива, Романе, ви обрали для себе цей непроторений чоловіцтвом шлях?

– Напевно, маю до роботи з маленькими дітьми природжену схильність. А зрозумів це після третього курсу педуніверситету (Роман здобув фах учителя німецької мови в КДПУ імені Володимира Винниченка. – Ю.Л.), коли влітку працював вихователем у загоні маленьких дітей у таборі під Світловодськом. Мені було дуже цікаво спостерігати за ними, вислуховувати їхні розповіді про сни, розуміння життя, допомагати орієнтуватися в мінливому світі. Те ж задоволення, яке я мав від спілкування з дітьми в таборі, отримую й від роботи з малечею в дитсадочку.

Виховую п’яти- й шестирічних діток середньої групи. За новою програмою "Я у світі" функції вихователя значно розширені. Порівнюючи їх з тими, що припадали на моїх вихователів у дитсадку, бачу суттєве зростання ролі педагога-вихователя у формуванні особистості дитини. Нині значна увага приділяється індивідуальній роботі з підопічними, адже всі вони бачать світ по-різному, кожне маля – то вже неповторна особистість, до душі якої потрібно знайти індивідуальний ключик. Кожне має власну думку стосовно одного й того ж явища чи предмета. Тому вихователь повинен бути ще й психологом-практиком.

Між дітьми постійно виникають суперечки, в які я втручаюся й спрямовую їхню енергію в "мирне" річище. Зараз найбільший авторитет для них – їхні батьки. Я мушу якщо не зрівнятися з ними, то хоча б наблизитися до їхнього впливу на малюка, аби він прислухався до слів вихователя.

– Маленькі діти ще зовсім позбавлені тісних зв’язків з "великим світом". Як ви готуєте їх до входження в нього?

– Ігри з дітьми – то велика наука. З ними треба гратися з певними відступами, під час яких я маю задіювати свої акторські здібності. Для сторонньої людини може здатися дивним те, що двадцятичотирирічний бородатий-вусатий дядько качається разом з малечею на килимі, грається з нею машинками й ляльками, будує гаражики. Я й сукенки лялькам міняю, і "їжу" їм в іграшковому посуді готую. Адже вихователеві слід бути не лише вчителем, а й намагатися "стати" дитиною, гратися разом з вихованцями. Лише тоді вони не соромитимуться мене, розмовлятимуть про те, що їх турбує. Сприйматимуть за свого, що допомагає зрозуміти їхні думки, почуття, бажання.

Граємося ми й на майданчику на території дитсадочка. Автори прог- рами "Я у світі" радять і там застосовувати індивідуальний підхід до дітей. Наприклад, коли більша частина з них захоплена спільною грою, варто звернути увагу на менш контактних малюків, з якими слід проводити більше часу, аби надалі вони безболісно могли подолати межі своїх природних внут- рішніх оболонок. Коли на майданчику через калюжі на ньому не можемо гратися, то ходимо навколо садочка – милуємося природою, білочок годуємо, на пташок, що відлітають у вирій, дивимося.

– Ваша професія, напевно, викликає здивування в багатьох…

– У перший місяць моєї роботи в дитсадку на мене, як на якесь диво, ходили дивитися мами, бабусі, татусі дітей з усього садочка. Мої батьки з розумінням поставилися до професійного вибору їхнього сина. Вони обоє мають педагогічну освіту, тож також долучилися до формування моїх педагогічних уподобань.

У колег-жінок свої, жіночі, теми для розмов: приготування їжі, косметика, виховання дітей. Іноді у вільні хвилини гортаю їхні косметичні каталоги. Вони, дивлячись на це, усміхаються. Це їх неабияк тішить. А загалом, у жіночому колективі почуваюся комфортно. Тим паче, що робота моя мені до душі.

Удома з дружиною Наталкою часто жартуємо з приводу моєї професії. "Коли йтимеш у садок, – вдавано суворо повчаю її, – не кажи, що прийшла Ромчика з дитсадка забирати". Вона ж розповідає нашій двомісячній донечці Марічці, що тато знайшов собі роботу, де не треба працювати, а можна гратися машинками, ляльками. Тато, мовляв, розслабляється.

Знайомі досі дивуються моєму виборові. Коли в якійсь компанії питають про роботу, відповідаю, що працюю зі зброєю, машинами, дорогим одягом, що за мною бігають дівчата, а з пацанами я вирішую непрості проблеми й залагоджую серйозні конфлікти між ними. Мені кажуть: "Та ну! Припини. Не буває такої роботи". "Чому ж не буває, – відповідаю. – Працюю вихователем у дитячому садочку. Діти приносять туди і машинки, і ляльки, і пістолетики іграшкові, серед яких немало й дорогих. Дівчатка за мною бігають з різними своїми турботами, а хлопчикам доводиться часто розповідати про те, якими мають бути стосунки між хлопцями".

– Приклади позитивного впливу чоловічого виховання на дітей вже неодноразово доводили необхідність участі представників сильної статі у процесі виховання й навчання дітей. Можливо, слід залучати до роботи з маленькими дітьми в дитсадках не лише жінок, а й чоловіків?

– Хоча я недовго займаюся вихованням малечі, однак уже маю свою думку стосовно того, що в групі мають працювати і вихователь-жінка, і вихователь-чоловік. Жінка може дати дітям суто жіноче розуміння світу, а чоловік – чоловіче (до того ж я, наприклад, досі не навчився заплітати дівчаткам після сну кіски. Привчити їх до порядку, до дотримання правил гігієни можу, а от із заплітанням кісок, зав’язуванням бантиків поки що в мене проблеми). Із хлопчиками я розмовляю на суто чоловічі теми: про чоловічу дружбу, про гідні й не гідні чоловіка вчинки. Дівчаткам же, мабуть, корисно бачити поруч із собою ніби свого другого тата, до якого завжди можна звернутися по допомогу, поговорити на якусь особливу тему.

– А чому, на вашу думку, чоловіки не йдуть працювати вихователями в дитсадки? Чи не замала зарплата є основною перепоною?

– Напевно. Думаю, що чимало чоловіків мають природні здібності для роботи з дітьми. Це видно хоча б на прикладі тих дбайливих татусів, які приходять увечері в садочок по своїх дітей. Вони турботливо, вправно одягають, причісують, заспокоюють малюків. Упевнений, що їм до снаги впоратися і з цілою групою дітей. Та не надто висока заробітна плата вихователя й, можливо, спровокований цим психологічний бар’єр перешкоджають чоловікам ставати вихователями. Хоча як чоловіки-вчителі у школах, так і чоловіки-вихователі в дитячих садочках дуже необхідні занадто вже фемінізованій українській сфері дошкільного й шкільного навчання та виховання.

– Ви як піонер у царині завоювання чоловіцтвом стратегічних позицій у вихованні малюків просто не могли не здійснити ще кількох "революцій" у садочку…

– Та не революції це зовсім. Просто хочеться якнайбільше користі принести дітям. Тому й виникають стосовно цього різні ідеї. Ще навчаючись у школі, я займався в секції традиційного карате у тренера Бориса Квікера у школі знаного майстра карате Володимира Савченка. І от вирішив попросити Бориса Олексійовича проводити заняття в садочку з нашими дітьми. І він, і Володимир Васильович з радістю погодилися на цю мою пропозицію. Борис Олексійович уже займається з дошкільнятами. Натхнений таким вдалим початком реалізації своїх ініціатив, звернувся до правоохоронців і рятувальників із пропозицією приходити до "Посмішки" й розповідати дітям про необхідність дотримання вимог правил поведінки на дорозі та з побутовими приладами тощо. Працівники підрозділів МВС та МНС також прихильно поставилися до такого прохання. І вже до кінця грудня проведуть перші зустрічі з дітьми. Домовився і з тренером з бодибілдингу Андрієм Зубаревим про те, що він підготує кілька розповідей для дітей дитсадка про здоровий спосіб життя. Майже всі люди, до яких я звертався з пропозицією співпраці з дитячим садочком, з радістю погодилися на це. Дорослим потрібне спілкування з маленькими дітьми не менше, аніж дітям – з дорослими. Можливо, заклопотані поточною роботою, вони цього не усвідомлюють, але коли їм випадає така нагода, то радо погоджуються на зустріч.

– І як ставиться до ваших ініціатив керівництво дитячого садочка, в якому ви працюєте?

– Якби не їх підтримка завідувачем дитсадка Валентиною Снісар, то вони так би й лишилися лише задумом. На щастя, Валентина Михайлівна розуміє важливість започаткованої справи й створює необхідні умови для зустрічей фахівців з дітьми.

– Перший робочий день у садочку, гадаю, вам надовго запам’ятався…

– Таке забути не можна. Діти зразу ж спитали, чого я до них прийшов. Мене представили їм Романом Михайловичем. Та Роман кудись пропав. Лишився один Михайлович. Так і називають досі. Хоча був я в них і Петровичем, а вчора навіть став Упихайловичем (дітлахи вимовляють не всі звуки, от і виходять такі дивні, як на дорослого, слова). Спочатку важко було зосереджувати їхню увагу на чомусь одному. Та день за днем, зміна за зміною навчився давати з ними раду. Тим паче, що колеги допомагають мені. Допомагають опановувати секрети професійної майстерності і завідувач, і методист, і досвідченіші вихователі.

Шукаю власний вектор професійного розвитку. Теоретичного матеріалу для цього і в друкованому, і в електронному вигляді вистачає. Але потрібні й власні напрацювання. Зараз збираю аудіо- та відеоказки для дітей.

Я часом дивуюся з тем, якими цікавляться мої вихованці. Звідки маленькі діти мають стільки інформації? Вони дуже вимогливі й тямовиті. Тому треба встигнути самому розповісти їм про цікаві речі, дати першому корисну інформацію, поки вони її не отримали у викривленому вигляді.

– Більше тридцяти років тому на широкий екран вийшов кінофільм студії дитячих і юнацьких фільмів імені Горького "Вусатий нянь". Вас, напевно, чимало що об’єднує з його головним героєм.

– Так. Насамперед, ставлення до дітей і розуміння їхньої неповторності. На початку фільму його герой, той самий вусатий нянь, дивився на своїх майбутніх вихованців широко розплющеними очима. Так і я досі споглядаю своїх підопічних. І хоча вже маю певний досвід роботи з ними, та кожної робочої зміни зіштовхуюся з якимись несподіванками. Працювати з маленькими дітьми мені дуже подобається, тому й не страшать можливі труднощі. Ми разом з дітьми їх швидко подолаємо.

Юрій Лісниченко, фото — Вечірня газета

Теги новости:

образование

дошкольное образование

детский сад

воспитание детей

интервью

Новости в тему:

• У школах планують ввести плавання — 25 февраля 2013 Новини Кіровоградщини
• Кіровоградський ВНЗ, «застуканий» на хабарі, перевірятиме Міністерство — 8 февраля 2013 Новини Кіровоградщини
• Ученицям кіровоградських шкіл присуджено стипендії Президента — 22 октября 2012 Новини Кіровоградщини
• Педагог з Кіровоградщини отримає від Верховної Ради 20 тисяч — 19 сентября 2012 Новини Кіровоградщини
• Андрей Богданович - «звездный грегари» Кировограда? — 6 сентября 2012 Украина-Центр

Новости Кировограда: обсудить на кировоградском форуме