Владика Марк. Єпископ-учень

Кіровоград.proUA.com

На початку лютого Кіровоградщина отримала нового єпископа Української Православної Церкви Київського Патріархату. На зміну владиці Серафиму прийшов Марк. Про свої перші кроки на новому поприщі він розповів в інтерв`ю «Кіровоград.proUA.com».

- Владико, Ваші перші враження від Кіровоградщини?

- Перш за все я помітив, що люди в Центральній Україні дещо по-іншому ставляться до Церкви, ніж, скажімо, на Волині чи в моїх рідних краях, на Львівщині. Здебільшого тут ходять до храму не через внутрішню потребу, а з якогось приводу: хрестини, похорон, свято тощо. І це пов`язано з певними традиціями. Так сталося, що тут Радянська влада краще «попрацювала». До того ж Голодомор, який пройшов по цих теренах, винищив селянство. А селяни, як відомо, люди віруючі. Також, відвідуючи села області, я часто стикаюсь із тим, що багато храмів було знищено. Чимало сіл, де залишилися згадки про церкви, але наразі храми перебувають у тимчасових приміщеннях. Тож тут важко працювати Церкві, але, з іншого боку, не варто думати, що тут люди невіруючі чи не прагнуть до Бога - навпаки, тут я бачу відновлення прагнень людського духу до спілкування з Господом. У дуже багатьох селах люди самі збирають і облаштовують якусь церковцю чи каплицю і лише просять дати їм священика.

- У своєму слові при врученні жезла новопоставленому єпископу Марку Патріарх Філарет сказав, що обрання на єпископа стало для Вас несподіваним. Це правда?

- Так, тому що я духовно виховувався на Волині в монастирі Святителя і чудотворця Миколая (с. Жидичин Ківерецького району). І традиційно так склалося, що кузнею нашого єпископату є Михайлівський монастир чи інші київські монастирі. Коли ж мене з периферії забрали до Києва (до призначення на Кіровоградську кафедру Марк був секретарем Святійшого Патріарха Філарета, а також насельником Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві - «Кіровоград.proUA.com»), для мене це стало несподіванкою, навіть трішки шоком, тому що я своє майбутнє бачив дещо іншим. Як настоятель монастиря свою подальшу долю пов`язував саме із монастирем, я ним жив, плекав його і, взагалі, всі свої сили докладав до його відбудови, бо хотілося, щоб у ньому був дух справді монаший. Адже трапляється, що в монастирях є різні зловживання, які входять з плином часу. Тож, не маючи будь-якого досвіду інших обителей, ми, братія, яка там зібралася, фактично юнаки, старалися відновлювати монаше життя по книгах і древніх статутах.

- І після Києва Ви знову опинилися, так би мовити, на периферії...

- Не можна сказати, що на периферії. Так, це сільськогосподарський край, але Кіровоград є обласним центром, а область багата своїми традиціями, має багато відомих вихідців, особливо в літературній і мистецькій сферах. Для мене це було відкриття України по-новому, бо уявляв собі, що Кіровоградщина - це щось далеко під Росією, тут все зросійщене, навіть сама назва області в тому переконувала. Але коли я сюди приїхав, то побачив, що це така центральна традиційна область, де живуть щирі українці, щирі патріоти, віруючі люди. І найбільше мене приємно здивувало те, що тут, навіть у Кіровограді, на Великдень люди повсюдно вітали одне одного словами «Христос воскрес!».

- Призначення для Вас стало несподіванкою. Приємною?

- Не можу так сказати. На мій юний вік це означає більше клопотів, більше якихось переживань. До цього часу я не маю такого вагомого досвіду в керуванні Церквою в єпархіальному вимірі. В мене є невеликий досвід керування монастирем, але життя обителі і єпархійне різняться між собою. Там я мав однодумну братію, де всі одне одного підтримують, разом працюють на одну ідею. А єпархія - це вже багато спільнот зі своїми болями, зі своїм окремим життям, а священнослужителі, зазвичай, окрім церковних живуть ще й своїми сімейними проблемами... Тож я ще вчусь цій справі.

- Оскільки Ви згадали своє чернече життя, ігуменство, то розкажіть, як Ви прийшли до Бога, як вирішили обрати монашу стезю.

- Це запитання мені ставив чи не кожний після постригу. Але і на той час, і на сьогодні я не маю чіткої відповіді. Впевнений, що у цьому випадку чиниш навіть не по своїй волі, а кожна людина виконує свою місію за покликом Божим. Один одружується і добре виконує цю місію, тому що Господь так впорядкував його життя. Інший, маючи покликання до монашого життя, одружується і не може себе там знайти. Хтось, маючи поклик до подружнього життя, йде в чернецтво і не реалізовується, згодом шукаючи шляхів до Церкви.

Для мене самого вибір чернецтва став несподіванкою. Я з Львівщини, і в нас чернецтво як таке не пропагувалося, хоча колись у цьому краї було чимало католицьких і греко-католицьких монастирів. Але на той час, коли я зростав, їх там вже не було, а православних - ще не було. Коли потрапив на Волинь, тоді вже для мене почало відкриватися чернече життя. Тим більше - навчаючись у Волинській семінарії.

По її закінченні випадково ректор мене запитав, чи не хочу стати ченцем. Питання звучало приблизно так: твої друзі-однокурсники одружилися, чого ж ти чекаєш? Тоді подумав: коли щось запитують - це недаремно. І ось як він спитав про це вдруге, - я подумав, що коли питання прозвучить втретє - треба щось вирішувати. Так і сталось. Це було й для мене несподівано, і для моїх друзів-однокурсників, а для моїх батьків стало важкою несподіванкою.

- Ви наймолодший єпископ УПЦ КП?

- Ні. Наскільки я знаю, молодшим за віком від мене є владика Іларіон, єпископ Чернігівський і Ніжинський. Для чернецтва мій вік - не юний, але для такої посади - так. Гадаю, Святійший Патріарх Філарет насамперед покладає надії на молоде покоління, адже, щоб Церква могла діяти в сучасних умовах, їй потрібна генерація, яка ці умови краще розуміє. Бо ще є покоління з дещо радянським світоглядом, якому важко перебудуватися. Відтак інколи лунають заяви чи висновки ієрархів, які на сьогодні, на мою думку, є неактуальними або навіть суперечать справжній суті Церкви. Маю на увазі пропагування якихось забобонів, помилкових уявлень, учень, що проникли до неї ще за радянських часів.

- Яким є стан справ у Кіровоградській єпархії сьогодні?

- Напевно, як і в кожній єпархії Центральної і Східної України, головна проблема - брак служителів. Є чимало громад, які потребують пастирів, звертаються до нас із таким проханням. Наразі з цим непросто, тим більше, що нашою мета - скерувати до громад хороших священнослужителів. Тож чекали і чекаємо на завершення навчання вихованців семінарій і духовних академій. Цього року з Київської академії прийшло четверо випускників, двоє прибуло з Волинської семінарії. Однак «кияни» фактично є моїми іподияконами, тобто допомагають мені як єпископу в служінні. До того ж маю плани на них у Кіровограді: в місті дуже мало священиків, скажімо так - тямущих кадрів. Тож ці випускники будуть тут дуже корисними. Зрозуміло, що чимало й сіл потребують їх. Що ж, чекаємо на прихід нових молодих душпастирів. Загалом, щоб більш-менш заповнити кадрові прогалини, потрібно десь із двадцять служителів. І, наскільки мені відомо, така ж проблема в регіоні і в наших братів із Московського Патріархату. А чимало населених пунктів не мають узагалі ніякої церковної спільноти. Тож нам зараз не потрібно поляризувати людей на Кіровоградщині, а навпаки - слід разом працювати. Зі свого боку ми не шукаємо якихось гострих кутів у стосунках, аби лише посперечатись.

Друга проблема - це те, що Київський Патріархат у Кіровограді ще не має добре впорядкованого приміщення для єпархіального управління. Але власними силами нарешті разом взялися за цю справу - наразі робимо ремонт і облаштовуємось. Звісно, залишається проблемою і відсутність кафедрального собору. Більше того - в Кіровограді немає жодного типового храму. Чому так сталося - не буду коментувати, щоб не висловлювати свої домисли. Значить, так сталося, не вдалося. Тож виходить, так би мовити, що в нас немає ані голови, ані серця - управління і собору.

А в районах наші громади, слава Богу, більш-менш упорядковані, є багато вірних, є і типові храми. Я відвідав практично всі парафії, тож розумію всі проблеми, маю більш-менш повну картину. Немає причин для жалю, для опускання рук, для нарікання на Бога. Все дуже добре, люди працюють і тягнуться до Господа.

- Міський голова Кіровограді Пузаков пообіцяв сприяти у виділенні вам земельної ділянки під побудову храму і не лише в цьому...

- Історія цієї ділянки досить тривала: її виділяють, виділяють... І ось коли нарешті прийняли рішення про її виділення, ми зустрілися міським головою і він пообіцяв допомагати в зведенні собору. Головне, щоб ніхто не заважав, бо в Україні зараз такі проблеми, що будь-яке благе починання можуть зупинити. Але дякуємо за те, що дають нам працювати...

У нас в Кіровограді, мені здається, є ще одна проблема: тут мешкає чимало багатих людей, але духовно багатих - дуже мало. Наші багатії ще не доросли до меценатства. Не скажу, чи допомагають вони Російській Церкві, - не знаю цього. Але ж тут живуть люди, нагороджені Святійшими орденами. Але якоїсь дії з їхнього боку я не бачу: і до мене, і після того, як я прийшов сюди. Чи то немає бажання, чи то можливостей, тим більше, що зараз усі всі складнощі списують на кризу. Тож з цим є проблема.

- Якими є ваші стосунки із УПЦ МП?

- Із часу мого призначення у мене була єдина зустріч око на око із владикою Пантелеїмоном. Вона відбулася в Олександрівці Маловисківського району. А нагодою стало те, що наша громада цього села порушувала майнові питання перед сільським головою. Владика Пантелеїмон також приїхав туди із великою делегацією священиків. Ми спілкувалися з ним у сільській раді разом із головою, познайомилися нарешті і досить спокійно розійшлися. Яким же було моє здивування, коли на офіційному сайті УПЦ МП прочитав, що «розкольники приїжджали захопити храм», але вірні нас не пустили. І що нібито ми з лайкою зустріли Пантелеїмона. Але насправді ми навіть не були у храмі, зрештою, я лише приблизно знаю, де він розташований...

Проте жодних конфліктів чи проблем у наших стосунках немає.

- Як Ви оцінюєте візит Патріарха Кирила до України? Наскільки я знаю, Ви брали участь у тих подіях.

- Я був у Києві, коли він був у столиці. Наша церква збиралася на прославлення рівноапостольного князя Володимира. Ми здійснили хресний хід до Володимирської гірки. Це була і молитовна акція, служіння, з одного боку, а з іншого - свідчення того, що багато людей прагнуть єдиної Української Помісної Церкви. Окрім цього, я на запрошення владик Іова й Нестора був у Тернопільській області, щоб відслужити в Почаєві службу в нашому храмі, який будується. І там також ми пройшли хресним ходом до стін Почаївської лаври, тим самим засвідчуючи, що ми хочемо бути єдиними із нашим народом, в єдиній Церкві.

Що ж стосується візиту Кирила, то, звичайно, він мав право прибути, тому що тут є його паства. Але було би краще, якби він більше говорив про духовні питання, які потребує зараз суспільство. Тому що тих політичних висловлювань ми вже наслухалися.

Він сказав, що ми триєдиний народ - Росія, Україна й Білорусь. А з яких причин? Слов`яни? Ну так слов`ян більше, ніж три народи. Православні? Ну то ми не об`єднуємося в якісь конгломерації одне проти одного. Так само є православними і греки, є православні поляки, болгари, і не можна ставити на противагу західним православним східних. Тому якщо він робить політичні заяви, то це взагалі не личить Церкві. Політика - це така річ, яка поляризує суспільство, бо є люди, які підтримують одну силу, і завжди будуть ті, хто буде в опозиції до неї. Тож виходить, що Церква вв`язалася в якусь політичну боротьбу, таким чином поставивши до себе в опозицію ту частину населення, яка проти такої політики. А Церква повинна бути над політикою.

З його боку ніби були заяви про неполітичність візиту, про об`єднання народу. Якраз Православ`я і сформовано так, щоб не було зловживань Церкви в підкоренні одного народу іншим. Це традиція - кожна країна повинна мати свого «першого» - чи він називатиметься патріархом, чи папою, чи архієпископом, митрополитом. Якщо йдеться про нав`язування ідеї про єдність трьох народів, тоді виникає питання, чому ця єдність призводить до роз`єднання одного народу в Україні. Така єдність, яка спричиняє розрив рідних, не потрібна нікому. Якби російський Патріарх справді вболівав за те, щоб Україна була єдиною, як Білорусь і Росія, і дружно жили, то, напевно, слід було б приймати якісь дії щодо автокефалії Української Церкви. Біда Російської Церкви в тому, що вона є ще одним інструментом політичного впливу на Україну. І це є справді біда.

Ігор Крушеніцький

Читайте також:

• Призначено нового єпископа Кіровоградського і Голованівського

Теги новости:

владыка Марк Левкив

епископ Кировоградский и Голованевский

УАПЦ

Филарет

православие

религия

храм

интервью

Новости в тему:

• Двох олександрійських священиків причислили до лику святих — 26 февраля 2013 Новини Кіровоградщини
• Андрей Богданович - «звездный грегари» Кировограда? — 6 сентября 2012 Украина-Центр
• Запрет на продажу алкоголя в ночное время в Кировограде не соблюдается — 7 июня 2012 Украина-Центр
• Чи зможе вітчизняна пошукова система конкурувати з Гуглом? — 21 мая 2012 Новини Кіровоградщини
• В кировоградскую больницу приглашены два новых квалифицированных специалиста — 3 мая 2012 Украина-Центр

Новости Кировограда: обсудить на кировоградском форуме